Садиба дворян Міклашевських
Миклашевські – український козацько-старшинський рід другої половини ХУІІ – початку ХХ сторіччя. Засновником роду вважається Андрій Миклашевський (Андрушка Миклашенко) – реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Поступово від великого роду Миклашевських відокремлюються декілька гілок: дві стародубські, глухівська та катеринославська.
Засновником катеринославської гілки став відомий український і російський військовий та державний діяч Михайло Павлович Миклашевський (1756-1847).
Народився Михайло в 1756 році в родині заможного бунчужного товариша Павла Івановича Миклашевського та Олени Данилівни Новицької в селі Дем’яни Стародубського повіту (нині село Брянської області, РФ).
В 16-річному віці Михайло Миклашевський приїхав до Санкт-Петербурга, де його записали рядовим до кадетської роти лейб-гвардії Ізмайлівського полку. Великий вплив на подальшу долю Михайла мало його знайомство з князем Олександром Безбородьком (1747-1799), малоросійським дворянином, визначним діячем і дипломатом епохи царювання Катерини ІІ. Незабаром знайомство переросло в дружбу, яка пізніше була посилена шлюбом Михайла Павловича з племінницею О. Безбородька Анастасією Яківною Батуринською.
У 1776 році двадцятирічний Миклашевський отримав чин капрала, і, пройшовши усі унтер-офіцерські звання, 1782 року був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де і став прапорщиком (1783 р.), а згодом (1786 р.) – поручиком. Служба Миклашевського складалася з виконання доволі складних дипломатичних доручень, пов`язаних з перебуванням у Копенгагені, Лондоні, Парижі. 1787 року розпочинається російсько-турецька війна, яка круто змінює долю поручика Миклашевського. Він стає ад’ютантом в штабі князя Григорія Потьомкіна і починає служити під знаменами легендарного Олександра Васильовича Суворова. Очаківська кампанія показала хоробрість Михайла Миклашевського, і Суворов представляє його до наступного чина. Новоспечений полковник переводиться до Карабінерського полку, який весь час знаходиться на передовій. Особливо полковник Миклашевський прославився в битві на р. Римнік (1789, нині р. Римнікул-Сарат, прит. Сірету, басейн Дунаю). 18 березня 1792 року він був нагороджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня за свою хоробрість в битві при Мачіні.
Михайло Миклашевський бере під своє командування Орденський кірасирський полк, а 1 липня 1795 року стає бригадиром. Йому підлягають вже Казанський кірасирський та Донський козацький полки з метою «тримати кордони і всю Дніпровську лінію від Києва до Кременчука».
Брав участь у придушенні повстання Тадеуша Костюшка. Наприкінці 1797 року в житті Миклашевського відбулися дві значні події: 25 жовтня в Чернігові він одружився з Анастасією Батуринською, а 19 листопада імператор Павло І призначає його губернатором величезної Малоросійської губернії з губернським містом Черніговом. Але за вживання слів «пособие, преследовать, выполнить» тощо його неочікуване звільнили і відправили у відставку.
На початку травня 1801 року Олександр І оголосив Миклашевського невинним і призначив губернатором Новоросії.
Губернаторська діяльність Миклашевського відзначалася значним розумінням справи і вмінням налагоджувати стосунки з місцевим населенням. Новоросійський край того часу був відкритий для усякого роду поліпшення: він був великим, з рідким населенням і межував з турецькими володіннями. Одночасно інтенсивно заселявся, з’явилося багато нових поселень. Тут потрібно було не підтримувати неіснуючі порядки, а організовувати нове життя великих людських мас на широкому просторі, і в цьому аспекті губернаторство Михайла Петровича можна визнати корисним. Він постійно подавав нові пропозиції уряду з управління губернією, з формування місцевих законів та постанов. Дії губернатора схвалював і підтримував імператор Олександр Павлович. Миклашевський був прихильником ідеї політичної автономії України, мав зв’язки з Новгород-Сіверським патріотичним гуртком.
Миклашевський заселив до краю болгар та греків, які прибули до Одеси з Румелії, рятуючись від турецької сваволі; зробив низку заходів щодо духоборів – представників релігійної секти. У 1801 році імператору був наданий позитивний відгук про духоборів, і своїм указом Олександр хотів переселити усіх духоборів до Мелітопольського повіту Таврійської губернії, на береги річки Молочної. Миклашевський вирішив не переселяти всіх своїх духоборів. У 1818 році Олександр І відвідав село духоборів Терпіння (зараз-Мелітопольський район Запорізької області), пробув там два дні і наказав усіх переселити до Криму. Миклашевський вирішує також питання податкової заборгованості краю, що виникла внаслідок неврожаю.
1803 році, при розділі Новоросійського краю, Миклашевський отримав до управління Катеринославську губернію. За час діяльності на цій посаді він зумів привернути до себе усі класи населення. Миклашевський завів в своєму катеринославському маєтку велике вівчарне господарство (у 20-х роках ХІХ століття стадо нараховувало до 5 тис. голів).
Губернатор приділяв увагу і питанням освіти. Як опікун Головного народного училища м. Катеринослава, він дбав про його забезпечення кваліфікованими викладацькими кадрами, виділяв їм та незаможним учням грошову допомогу. За його наказом неодноразово проводилася закупівля підручників та навчальних приладів для училища. Під впливом М. П. Миклашевського дворянство Катеринославщини провело збір коштів на суму 108206 крб. на відкриття університету в Харкові.
Російська армія не дуже вдало воює у складі коаліції держав проти Франції. Для захисту країни не вистачає регулярного війська, з’являється необхідність створити народне ополчення. 30 листопада 1806 року оголошується маніфест про організацію внутрішнього тимчасового ополчення чи міліції. Державне ополчення 1806 року мало назву Земського війська. Народні дружини були сформовані в губерніях, начальники цього ополчення обирались самими дворянами.
Миклашевський очолив катеринославську дружину; не вимагав для себе жалування, помірно витрачаючи казенні кошти, він тримав земську армію готовою протягом року і склав проект відновлення козацьких полків Лівобережної України. Після закінчення цих справ М.П. Миклашевський отримав наказ бути присутнім в 4-му департаменті урядового Сенату, в якому без будь-яких доручень перебував до 1812 року. 15 вересня 1812 року імператор доручив Миклашевському вивезти з Твері продовольчі запаси, що було виконано швидко і точно: великий запас збіжжя в розмірі 300 тисяч чверті був перевезений в район Боровичів, ближче до Петербургу. Після успішної здачі звіту в канцелярію Міністерства фінансів, 20 січня 1813 року Миклашевського нагороджено орденом святого Олександра Невського.
Залишив службу Михайло Павлович Миклашевський у 1818 році і майже 30 років присвятив своїй родині та управлінню своїми маєтками.
Визначною рисою характеру Михайла Павловича була діяльна участь у долі простих людей. Серед його документів знайдені кілька проектів: про кращий устрій в суспільстві та військовому житті, про постачання продовольства військам, про фельдшерів і тощо.
У своєму маєтку Понурівка він створив суконну фабрику, яка успішно функціонувала. Новизною було застосування праці найманих працівників за певну платню.
Проблему заселення свої катеринославських маєтків він розв’язав за рахунок північноукраїнських маєтків, звідки він переселив на Катеринославщину 495 кріпаків. Крім того, він залучав на свої землі втікачів з маєтків інших поміщиків, хоча це заборонялося законом. Щоб уникнути непорозумінь, Миклашевський у 1821 році розробив проект «Закону про біглих людей», який не був прийнятий урядом, але все-таки 1827 року центральний уряд легалізував поміщицьких утікачів у Новоросії.
Катеринославські маєтки Миклашевського були зразковими, в них активно запроваджувалися нововведення, а саме: садівництво (насаджувалися фруктові та тутові дерева), виноградарство.
В 1802 році у володарювання до М. П. Миклашевського перейшло село Біленьке (нині - Запорізького району). Для його жителів Миклашевський побудував школу, відкрив лазарет на 40 осіб обох статей, при ньому був лікар й аптека, проводилося щеплення проти віспи. 1806 року зведена церква. У селі діяв бондарний та дігтярний заводи, салотопне підприємство. Донині зберігся й будинок Миклашевського. В своїх нарисах О. С. Афанасьєв-Чужбинський розповідає про село Біленьке часів Миклашевського: село має пристань, куди приходять човни й вантажаться переважно льоном та пшеницею.
Михайло Павлович прожив довге й яскраве життя, до останніх днів зберігав бадьорість духу й тіла. Помер М.П. Миклашевський 26 серпня 1847 року в своєму маєтку в с. Понурівка на Чернігівщині (нині - село Брянської області, РФ).
Література про життя та діяльність
150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – 126 с. : ил. – Из содерж. : Усадьба Миклашевского (с. Беленькое). - С. 18.
Енциклопедія історії України. Т. 6. Ла - Мі / ред. рада : В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.] ; [НАН України, Ін-т історії України]. – К. : Наук. думка, 2009. – 784 с. : іл. – Із змісту : Вирський Д. С. Миклашевський Михайло Павлович. - С. 639.
Лютый, А. Очерки истории Северной Таврии. [Т. 2 : Землевладельцы] / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – 648 с. – Из содерж. : Михаил Павлович Миклашевский. - С. 195-197.
Большая энциклопедия : в 62 т. Т. 29 : Меланж - митотический аппарат / [науч.-ред. совет : Г. А. Месяц [и др.] ; гл. ред. С. А. Кондратов ; редкол. : Г. В. Кожевников [и др.]. – М. : Терра, 2006. – 592 с. : ил., фото. – Из содерж. : Миклашевский Михаил Петрович. - С. 363.
Державна етнонаціональна політика : прав. та культурол. аспекти в умовах Півдня України : зб. наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя : ОДА ; Сімферополь : Доля, 2003. – 244 с. – Із змісту : Катрич В. Внесок родини Миклашевських у розвиток Південної України / В. П. Катрич. - С. 177-180.
Довідник з історії України (А-Я) / за загал. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., допрацьов. і доп. – К : Генеза, 2002. – 1135 с. – Із змісту : Ерстенюк М. Миклашевські. - С. 467-468.
Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при ЗДУ ; [редкол. Ф. Г. Турченко (керів.) та ін.]. – К. : Генеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2002. – 568 с. : іл. – Із змісту : Бойко А. Миклашевські / А. В. Бойко. - С. 314.
Лохматова, А. Катеринославське земство / Алла. Лохматова ; ЗДУ [та ін.]. – Запоріжжя : Тандем-У, 1999. – 200 с. – Із змісту : Становлення земської школи і її розвиток у 60-90-х роках ХІХ століття : [в т. ч. про П. М. Миклашевського]. - С. 121-122.
Каюк Д. Миклашевський М. П. / Д. Г. Каюк // Українська біографістика : зб. наук. праць. - К., 1999. - Вип. 2. - С. 103-106.
Новицкий, Я. П. Народная память о Запорожье : предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине, 1875-1905 гг. / Я. П. Новицкий. – Репринт. воспр. издания 1911 г. – Рига : Спридитис, 1990. – 120 с. – Из содерж. : [Миклашевский М. П.]. - С. 58.
Дружинина, Е. И. Южная Украина в 1800-1825 гг. / Е. И. Дружинина ; АН СССР, Ин-т истории СССР. – М. : Наука, 1970. – 384 с. : ил., карты. – Из содерж. : [Миклашевский М. П.]. – С. 116, 178, 279.
Афанасьев-Чужбинский. Поездка на Днепровскіе пороги и на Запорожье. Часть неофиціальная / Афанасьев-Чужбинский. – [Б. м. : б. и., 1857? 1858?]. – ... с. – Укр. - с. 245-272, 1-257, 49-82, 27-52. - Из содерж. : [в т. ч. о селах Разумовка и Беленкое]. - С. 241-242.
***
Усадьба Миклашевского // Мрія. - 2012. - 22 нояб. (№ 48). - С. 35.
Кралєв П. Подвижники освіти Катеринославського земства : [в т. ч. про М. П. Миклашевського] / Петро Кралєв // МИГ. - 2009. - 5 февр. (№ 6). - С. 46.
Каюк Д. Родина дворян Миклашевських в історії Південної України / Дмитро Каюк // Київ. старовина. - 1999. - № 6. - С. 108-116.